Боб Ділан

Боб Ділан
Bob Dylan
Зображення
Виступ Боба Ділана в Барселоні
Основна інформація
Повне ім'я Роберт Аллен Ціммерман
Дата народження 24 травня 1941(1941-05-24) (79 років)
Місце народження Дулут, Міннесота, США
Роки активності 1962—дотепер
Громадянство США США
Національність Єврей
Віросповідання юдаїзм[1]
Професія співак, композитор, поет
Освіта University of Minnesota systemd
Співацький голос баритон
Жанр рок, фольк-рок, кантрі
Псевдоніми Elston Gunnn, Blind Boy Grunt, Lucky Wilbury/Boo Wilbury, Elmer Johnson, Jack Frost, Jack Fate, Willow Scarlet, Robert Milkwood Thomas, Tedham Porterhouse, Sergei Petrov
Лейбл Columbia Records, Asylum Records
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (2016)
www.bobdylan.com
Q: Цитати у Вікіцитатах
CMNS: Файли у Вікісховищі

Боб Ді́лан (англ. Bob Dylan) — псевдонім Ро́берта А́ллена Ці́ммермана (англ. Robert Allen Zimmerman) (24 травня 1941, Дулут, Міннесота, США) — американський співак, композитор, поет і гітарист, з лірики якого запозичено багато крилатих фраз, а музика вплинула на творчість величезної кількості композиторів-піснярів. Одна з найвпливовіших фігур у поп-музиці протягом останніх п'ятдесяти років. Значну частину своїх найвідоміших робіт музикант написав у 1960-х роках, коли його проголосили «голосом покоління» і однією з головних персон пісні протесту, чому сприяли такі пісні, як «Blowin' in the Wind» і «The Times They Are a-Changin'», які стали гімнами руху за громадянські права і руху проти війни у В'єтнамі[en]. 1965 року він змінив звучання на електричне[en], тим самим відколовшись від американського фолк-руху[en] і своєї ранньої фан-бази, записавши культовий шестихвилинний сингл «Like a Rolling Stone», новаторську концепцію якого вважають одним з переломних моментів у поп-музиці XX століття.

Тексти Ділана містять широкий спектр політичних, соціальних, філософських і літературних впливів. Своєю творчістю музикант кинув виклик чинним правилам поп-музики, ставши важливою частиною зростального контркультурного напрямку. Натхненний артистизмом Літла Річарда й поетичним стилем Вуді Гатрі, Роберта Джонсона і Генка Вільямса, Ділан розширив і персоналізував музичні жанри. Упродовж своєї кар'єри він спробував себе в багатьох напрямах американської музики, від фолку, блюзу та кантрі до госпелу і рок-н-ролу, від рокабілі до англійської[en], шотландської[en] та ірландської народної музики[en], охопивши навіть джаз і Great American Songbook.

Після виходу його дебютного самоназваного альбому 1962 року, Ділан здійснив прорив, випустивши платівку The Freewheelin' Bob Dylan (1963), що включає пісні «Blowin' in the Wind» і «A Hard Rain's a-Gonna Fall», а також ще кілька композицій, які міцно стали символами епохи. У 1964 році вийшов політизований The Times They Are A-Changin' і більш абстрактний Another Side of Bob Dylan. Після цього, за 18 місяців, музикант записав три свої найважливіші і найвпливовіші альбоми 1960-х: Bringing It All Back Home, Highway 61 Revisited і Blonde on Blonde. У 1966 році музикант знизив публічну діяльність після аварії на мотоциклі. У цей період він багато працював з The Band, який вже раніше був його концертним гуртом; результатом спільної діяльності став альбом The Basement Tapes, що вийшов 1975 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років Ділан захопився музикою кантрі, що виразилося в матеріалі платівок John Wesley Harding, Nashville Skyline і New Morning. 1975 року відбувся вихід Blood on the Tracks, однієї з ключових платівок у кар'єрі музиканта, після чого наступного року був критично і комерційно успішний альбом — Desire (1976). Наприкінці 1970-х років Ділан став євангельським християнином і випустив серію альбомів у стилі госпел, зокрема, Slow Train Coming, після чого повернувся до свого традиційного рок-звучання на лонгплеї Infidels. Серед найбільш знакових робіт пізньої кар'єри музиканта, критики виділяють Time Out of Mind, Love and Theft і Tempest. Останні альбоми Ділана написані під впливом традиційної американської музики, зокрема пісням з «Great American Songbook» і творчості Френка Сінатри. Наприкінці 1980-х років Ділан організував регулярний гастрольний тур, так званий Never Ending Tour[en], де виступає разом зі своєю сценічною групою на гітарі, клавішних та губній гармоніці.

Ділан є одним із найбільш комерційно успішних музикантів усіх часів — станом на 2017-й рік сумарний тираж його альбомів перевищує 100 мільйонів копій. Протягом всієї своєї кар'єри був удостоєний безлічі престижних нагород, включаючи дванадцять премій «Греммі», один «Оскар» і один «Золотий глобус». Крім цього, його включили в Залу слави рок-н-ролу, Залу слави піснярів і Залу слави піснярів Нешвілла[en]. Журі «Пулітцерівської премії» вручило йому спеціальну відзнаку «за визначний вплив на популярну музику й американську культуру за допомогою ліричних композицій виняткової поетичної сили».[2]. У травні 2012 року Барак Обама вручив йому Президентську медаль свободи.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 2016 року за «створення нових поетичних виражень в американській пісенній традиції».[3]

Починаючи з 1994 року, Боб Ділан видав шість книжок зі своїми малюнками та його картини були представлені у багатьох відомих галереях. Як музикант, він продав понад 100 мільйонів платівок, що робить його одним із найуспішніших музикантів сучасності.

Дитинство

Дім сім'ї Ціммерманів у Гіббінгу (штат Міннесота, округ Месабі)

Боб Ділан (уроджений Роберт Аллен Ціммерман; єврейське ім'я שבתאי זיסל בן אברהם [Шабтай Зісл бен Авраам][ком. 1][5]) народивсь у шпиталі Святої Марії в містечку Дулут 24 травня 1941 року[4][6], дитинство провів у місті Гіббінг, штат Міннесота (округ Месабі), розташованому на захід від озера Верхнє, в сім'ї дрібного торговця. Має молодшого брата на ім'я Девід. Його бабуся і дідусь по батьківській лінії, Зігман і Ганна Ціммермани — вихідці з України емігрували з Одеси до Сполучених Штатів у зв'язку з єврейськими погромами 1905 року[en][7]. Його бабуся і дідусь по материнській лінії, Бен і Флоренс Стоун (Беньямін і Лібба Едельштейн), були литовськими євреями, які емігрували до Сполучених Штатів 1902 року[7]. У своїй автобіографії Ділан писав, що дівоче прізвище бабусі по батьківській лінії була Кіргіз (англ. Kirghiz), а її родина походила з міста Кагизмана (провінція Карс) у північно-східній Туреччині[8].

Батько Ділана, Абрам Ціммерман — власник магазину електроприладів — а мати Беатріс «Бітті» Стоун, брали активну участь у житті невеликої, згуртованої, місцевої єврейської громади. Перші шість років життя Ділан провів у Дулуті, після чого, через хворобу батька (який підхопив поліомієліт), його сім'я переїхала до Гіббінга — рідного міста матері музиканта, де вони прожив до кінця дитинства Роберта. В ранні роки Ділан любив слухати радіо — спочатку зі станцій міста Шривпорт (штат Луїзіана). які крутили блюз і кантрі, а пізніше, коли став підлітком — рок-н-рол[9][10].

Особливо його вразила фолк-музика Хенка Вільямса і Вуді Гатрі. Вуді Гатрі дуже вплинув на Боба Ділана. На початку свого музичного становлення більша частина репертуару Ділана складалася з композицій Гатрі. Також Боб переймав манеру співу і деякі гітарні прийоми Гатрі, хоч у житті вони зустрічались один раз, коли Ділан провідав його у психлікарні. Він опановує ази гри на гітарі, його улюбленим інструментом стає губна гармоніка. У 10 років він написав перші вірші[джерело?].

Під час навчання у середній школі Боб виступав у складі різних колективів. Так, один з його колективів — The Golden Chords — виконував кавер-версії пісень Літла Річарда[11] та Елвіса Преслі[12]. Одного разу гурт виступив на шкільному конкурсі талантів, зігравши композицію «Rock and Roll Is Here to Stay» гурту Danny & the Juniors. Проте, їхнє виконання було настільки гучним, що директор був змушений перерізати мікрофон[13]. 31 січня 1959 року, за три дні до своєї смерті, Бадді Голлі виступив у Збройній палаті Дулута[en][14]. Сімнадцятирічний Ціммерман відвідав цей концерт; у своїй Нобелівській промові Ділан згадував: «Він раптом глянув мені прямо в очі — і щось передав [своїм поглядом]. Я не знав, що. І в мене мурашки по шкірі побігли».

Його випускний альбом 1959 року мав заголовок «Роберт Ціммерман: приєднатися до Літла Річарда»[15]. Того ж року під псевдонімом Елстон Ганнн (англ. Elston Gunnn) він провів дві ділові зустрічі зі співаком Боббі Ві, на яких демонстрував свої музичні навички грою на фортепіано[16][17][18]. У вересні 1959 року Ціммерман переїхав до Міннеаполіса і вступив до Міннесотського університету[19]. Його увага до рок-н-ролу змінилася захопленням американською фолк-музикою. 1985 року він зазначав[20]:

« Справа в тому, що рок-н-ролу для мене все одно було б недостатньо... Він мав відмінні мелодії і пульсуючий ритм... але ці пісні були несерйозними, вони не віддзеркалювали реальне життя. Я знав, коли захопився фолк-музикою, що це була серйозніша річ. У цих піснях було більше відчаю, більше суму, більше урочистості, більше віри в надприродне, їх наповнювали набагато глибші почуття.
«

Під час навчання в університеті Ціммерман зблизився з єврейською громадою Sigma Alpha Mu (де проживав деякий час), а також почав виступати в кафе «Ten o'clock Scholar», яке перебувало в декількох кварталах від його кампуса. Крім того, він став одним з учасників фолк-сцени Дінкітауна (одного з районів Міннеаполіса)[21][22].

У той час Ціммерман взяв собі псевдонім «Боб Ділан»[ком. 2][24]. У своїх мемуарах він зазначав, що зупинився на менш поширеному варіанті прізвища Діллон — яке збирався прийняти спочатку — після того, як натрапив на збірку віршів Ділана Томаса[25]. В інтерв'ю 2004 року, міркуючи про причини вибору псевдоніма Ділан зауважив: «Ти народжуєшся, знаєте, [бувають] неправильні імена, неправильні батьки. Я маю на увазі, що таке трапляється. Ви вільні називаєте себе так, як ви хочете. Це — вільна країна»[26].

1960-ті

Боб Ділан і Джоан Баез під час акції «Маршу на Вашингтон за робочі місця і свободу», 28 серпня 1963 року

У травні 1960 року Ділан кинув університет наприкінці першого навчального року. У січні 1961 року вирушив до Нью-Йорка, щоб відіграти там кілька шоу і відвідати свого музичного кумира Вуді Гатрі[27], який на той момент досить тривалий час перебував у психіатричному шпиталі Грейстоун-Парк[en] з діагнозом хвороба Гантінгтона[28]. Гатрі став одкровенням для молодого Ділана і вплинув на його ранні виступи. Згодом, описуючи вплив Гатрі, музикант зазначав: «У його піснях звучав нескінченний розмах усього людства… [Він] був справжнім голосом американського духу. Я сказав собі, що стану найвидатнішим учнем Гатрі»[29]. Крім відвідування Гатрі в лікарні, Ділан подружився з протеже музиканта — Джеком Елліоттом[en], який адаптував більшу частину репертуару Гатрі. Згодом, Ділан віддав йому данину поваги у своїх мемуарах «Chronicles: Volume One»[30].

З лютого 1961 року Ділан виступав у клубах розташованих поблизу Гринвіч-Віллиджа, потоваришувавши і набравшись досвіду від місцевих фолк-виконавців, зокрема, Дейва Ван Ронка[en], Фреда Ніла[en], Одетти Голмс, New Lost City Ramblers[en], а також ірландського гурту The Clancy Brothers and Tommy Makem[31]. Критик Нью-Йорк Таймс Роберт Шелтон[en] вперше згадав Ділана в пресі, публікуючи огляд дванадцятигодинного музичного капусника «Hootenanny», організованого Іззі Янгом[en] 29 липня 1961 року на радіостанції WRVR: «Серед нових перспективних талантів, які заслуговують на згадку, 20-річний послідовник Гатрі на ім'я Боб Ділан, що володіє дивним, захопливим бурмотінням і пронизаною стилем кантрі манерою». Це була перша радіопередача Ділана наживо[32]. У вересні Шелтон продовжив висвітлювати кар'єру Ділана, написавши вкрай захоплене есе під враженням від його виступу в «Gerde's Folk City»[en][33]. Того ж місяця Ділан взяв участь у записі третьої платівки фолк-співачки Каролін Гестер[en], де зіграв на губній гармоніці. Талановитий музикант звернув на себе увагу продюсера альбому, Джона Геммонда[en][34], який запропонував Ділану підписати контракт з лейблом Columbia Records[35].

Перший, самоназваний альбом Боба Ділана, який вийшов 19 березня 1962 року[36], містив елементи фолку і блюзу. Він включав тринадцять композицій, проте лише дві з них були оригінальними. У рецензії журналу Billboard Ділана назвали «одним з найбільш цікавих молодих виконавців, що з'явилися в музиці поп-фолк за останні роки»[37]. Однак, продажі Bob Dylan за перший рік склали всього близько 5000 копій, що лише трохи перевищило вкладені в нього кошти[38]. Деякі представники лейблу поза очі називали співака «Помилкою Геммонда» і пропонували розірвати його контракт в односторонньому порядку[39], а також прибрати його ім'я з обкладинки альбому, проте продюсер відстояв Ділана, заявивши: «Тільки через мій труп!»[37][38]. У березні 1962 року Ділан взяв участь у роботі над платівкою Three Kings and the Queen, де акомпанував Вікторії Спайві та Бігові Джо Вільямсу — виконавши бек-вокал і партію гармоніки[ком. 3]. У період роботи в Columbia Records Ділан записувався під псевдонімом Сліпий Хлопчик Грант (англ. Blind Boy Grunt)[ком. 4][41], коли співпрацював з фолк-журналом Broadside[en] (який також функціонував як лейбл)[42]. Крім цього, музикант використовував псевдоніми: Боб Ленді (англ. Bob Landy) для запису збірки The Blues Project, яка вийшла на Elektra Records (де виступив як піаніст), а також Тедхем Портерхаус (англ. Tedham Porterhouse) під час роботи над платівкою самоназваною платівкою[en] Джека Елліотта, де зіграв на губній гармоніці.

У серпні 1962 року Ділан зробив два важливі кроки, які вплинули на його кар'єру: офіційно змінив своє ім'я на Роберт Ділан і підписав контракт з Альбертом Гроссманом[en][43] (у червні 1961 року Ділан уклав угоду з Роєм Сільвером. У 1962 році Гроссман заплатив Сільверу 10 000 доларів, щоб стати одноосібним менеджером музиканта)[44]. Гроссман залишався менеджером Ділана до 1970 року. Він був відомий своїм конфронтаційним характером, а також відданістю своєму підопічному[45]. За словами Ділана: «Частково, він був схожий на типаж полковника Тома Паркера[en]… ви могли буквально шкірою відчути його наближення». Напружені стосунки між Гроссманом і Джоном Геммондом призвели до того, що перед записом другого альбому, останній був замінений на молодого афроамериканського джазового продюсера Тома Вілсона[en] [46].

У той же період Ділан здійснив свій перший візит до Великої Британії, де пробув з грудня 1962 по січень 1963 року[47]. Його запросив режисер Філіпп Севілл[en] для участі в телевиставі «Божевільня на Касл-Стріт»[en], яку Севілл знімав для Телебачення BBC[48]. Наприкінці вистави Ділан виконав «Blowin 'in the Wind» — це був один з перших публічних виступів музиканта. Проте в 1968 році персонал BBC стер[en] майстер-стрічку вистави, імовірно для перезапису (що було поширеною практикою в ті роки). Під час перебування в Лондоні Ділан виступив у кількох місцевих фолк-клубах, включаючи «The Troubadour»[en], «Les Cousins»[en] і «Bunjies»[en][47]. Крім того, він ознайомився з матеріалом британських фолк-виконавців, включаючи Мартіна Карті[en].

До моменту виходу свого другого альбому The Freewheelin' Bob Dylan (травень 1963), Ділан почав робити собі ім'я не лише як співак, але і як автор-виконавець. Багато композицій цієї платівки зачіпали протестні теми. Частково на них надихнула творчість Вуді Гатрі, а також на них вплинула пристрасть Піта Сіґера (ще одного кумира Ділана) до актуальних проблем[49]. Наприклад, у пісні «Oxford Town» йдеться про Джеймса Мередіта[en] — першого чорношкірого студента, який спробував вступити до Університету Міссісіпі, і пов'язані з цим події[50].

Мелодію заголовної композиції, «Blowin' in the Wind», частково взято зі старого негритянського спіричуела «No More Auction Block»[ком. 5], тоді як її текст ставив під сумнів соціальний і політичний статус-кво сучасного американського буття. Пісня стала надзвичайно популярною серед інших артистів, так кавер-версія гурту Peter, Paul and Mary дісталася 2-го місця чарту Billboard Hot 100[52]. Ще одна композиція платівки — «The Hard Rain’s a-Gonna Fall»[en] — базувалася на народній баладі «Лорд Рендел[en]». Текст пісні містив завуальовані відсилання до прийдешнього апокаліпсису, чому додаткового резонансу додала Карибська криза, що розгорнулася через кілька тижнів після того, як Ділан представив пісню публіці[ком. 6][54]. Як і «Blowin' in the Wind», «A Hard Rain's a-Gonna Fall» ознаменувала новий напрям у написанні пісень, поєднавши в собі потік свідомості та імажизм з традиційною фолковою формою[55].

Злободенні пісні Ділана зміцнили його ранню репутацію; його стали сприймати як щось більше, ніж просто автора пісень. Публіцистка Джанет Маслін[en] писала про The Freewheelin": «Це були пісні, які зробили [Ділана] голосом його покоління — тим, хто хотів показати, наскільки занепокоєні молоді американці темами ядерного роззброєння і зростального руху за громадянські права: поєднання морального авторитету та інакомислення було, мабуть, найбільш актуальним з його атрибутів»[ком. 7][57]. Крім цього, платівка містила пісні про кохання і сюрреалістичний блюз, виконуваний в манері монологу. Ще однією важливою рисами характеру Ділана були гумор[58], а також діапазон тем і оригінальна подача матеріалу, які справили глибоке враження на аудиторію, включаючи The Beatles. За словами Джорджа Гаррісона: «Ми заслухали [альбом] буквально до дірок. Зміст текстів пісень і його світогляд були неймовірно оригінальними і дивними»[59].

Гостра тематика пісень Ділана відлякувала деяку частину аудиторії, проте, привертала іншу. Джойс Керол Оутс писала: «Коли ми вперше почули цей сирий, дуже молодий і, здавалося б, необроблений голос, нарочито гугнявий, ніби співає наждачний папір, ефект був драматичним і електризуючим»[60]. Багато ранніх пісень Ділана доходили до громадськості через більш мелодійні версії інших виконавців, таких як Джоан Баез, яка стала прихильницею Ділана, а також його коханою[61]. Баез допомогла розширити популярність Ділана, записавши кавер-версії кількох його ранніх пісень і запрошуючи музиканта на сцену під час своїх концертів[62]. «Знадобилося не так багато часу, щоб люди зрозуміли, що він був страшенно особливим», — казала Баез[63].

Серед інших виконавців 1960-х, які записали пісні Ділана, що стали хітами, були: The Byrds, Sonny & Cher, The Hollies, Peter, Paul and Mary, The Association, Manfred Mann і The Turtles. Більшість з них подавали матеріал у більш ритмічних і мелодійних аранжуваннях, ближче до поп-музики, тоді як Ділан і Баез виконували його переважно в лаконічній фолк-манері. У підсумку кавер-версії стали настільки повсюдними, що керівництво CBS початок просувати музиканта під гаслом: «Ніхто не співає Ділана краще, ніж сам Ділан»[64].

Пісня «Mixed-Up Confusion», записана під час сесій The Freewheelin' під акомпанемент запрошених музикантів, вийшла як сингл, проте, невдовзі весь її тираж відкликали. Це було пов'язано з тим, що на відміну від більшості композицій альбому, які являли собою сольне виконання під гітару, звучання синглу продемонструвало готовність Ділана експериментувати з іншими жанрами, зокрема — рокабілі. Згодом, Кемерон Кроу описав його як «захопливий погляд на фолк-музиканта, розум якого рухається в напрямку Елвіса Преслі і Sun Records»[65].

У травні 1963 року Ділан різко підвищив свій політичний статус, після того, як прийняв рішення не виступати на «Шоу Еда Саллівана». Це було пов'язано з тим, що під час репетиції музиканта один з редакторів телеканалу CBS підійшов до нього і сказав, що «Шаблон:Товариство Джона Берча» може сприйняти зміст пісні «Talkin 'John Birch Paranoid Blues»[en] як потенційний наклеп, тим самим натякаючи відмовитися від її виконання. Замість того, щоб підкоритися цензурі, Ділан відмовився виходити на сцену[ком. 8][66][ком. 9].

До цього часу Ділан і Баез прославились як учасники руху за громадянські права, 28 серпня 1963 року вони виступили дуетом під час Маршу на Вашингтон[ком. 10]. Третій альбом Ділана, The Times They Are A-Changin', віддзеркалює більш політизований бік музиканта[69]. Більшість пісень присвячено актуальним подіям: «Only a Pawn in Their Game» — вбивству Медгара Еверса[en] (активіста руху за громадянські права); «The Lonesome Death of Hattie Carroll[en]» (написана під впливом творчості Бертольта Брехта) — смерті чорношкірої барменші Гетті Керролл від руки молодого білого світського лева Вільяма Зантцінгера[70]. У свою чергу, композиції «Ballad of Hollis Brown[en]» і «North Country Blues[en]» зачіпали тему відчаю, викликаного розпадом фермерських і гірничодобувних спільнот. Крім політизованого матеріалу платівка містила дві пісні про кохання — «Boots of Spanish Leather» і «Шаблон:One Too Many Mornings»[71]. 1969 року, під час сесій альбому Nashville Skyline, Ділан і Джонні Кеш записали «One Too Many Mornings» дуетом, однак, вона так і не була випущена.

До кінця 1963 року Ділан почав відчувати на собі керування та обмеження з боку протестного і фолк-руху[72]. Приймаючи Нагороду Томаса Пейна" від Національного комітету з громадянських свобод[en], невдовзі після вбивства Джона Кеннеді, п'яний Ділан поставив під сумнів значення комітету, охарактеризувавши його членів, як старих і лисіючих, стверджуючи, що бачить щось від себе, а також кожної людини, у особі вбивці Кеннеді Лі Гарві Освальді[ком. 11].

Альбом Another Side of Bob Dylan, записаний в червні 1964 року за один вечір[73], мав спокійніший настрій. Ділан знову продемонстрував свої здібності гумориста в піснях «I Shall Be Free No. 10» і «Motorpsycho Nightmare». У свою чергу, «Шаблон:Spanish Harlem Incident» і «To Ramona[en]» являють собою пристрасні любовні балади, а композиції «Black Crow Blues[en]» і «I Don't Believe You (She Acts Like We Never Have Met)[en]», були своєрідними натяками на те, що невдовзі в музиці Ділана буде домінувати рок-н-рол. Пісня «It ain't Me Babe[en]», яка на перший погляд здається піснею про відкинуте кохання — була інтерпретована як завуальована відмова автора від нав'язуваної йому ролі політичного оратора[74]. Новий творчий напрямок Ділана знайшов відбиття у двох довгих композиціях: імпресіоністичній «Chimes of Freedom[en]», у якій Соціальний коментар[en] переплітається з щільним метафоричним пейзажем, у стилі, який Аллен Гінзберг описав як «ланцюги мерехтливих образів»[ком. 12][75] і «My Back Pages», в якій музикант обрушувався на незграбну і злорадну серйозність своїх ранніх творів і, почасти, передбачав негативну реакцію, яка була з боку його колишніх однодумців, після того, як музикант вибрав новий творчий напрямок[76]. Комерційний результат платівки виявився гіршим від двох попередніх — вона дісталася лише 43-го місця в чарті Billboard, до того ж, багато шанувальників музиканта були явно розчаровані відмовою від протестної теми. За словами Пола Волфа з журналу Broadside[en], який написав рецензію після Ньюпортського фестивалю: «Нові пісні Ділана здивували всіх, — більшість були розчаровані, дехто вважав ці пісні огидними, і майже всі не могли зрозуміти, що сталося з Діланом. Здавалося, що співак, творчість якого раніше була повною енергії й піднімала важливі теми, тепер пише незрозумілі нешкідливі пісні»[77].

Упродовж другої половини 1964 і 1965 року Ділан перетворився з фолк-музиканта на фолк-рок-зірку. Джинси і фланелеву сорочку він поміняв на гардероб у стилі Карнабі-стріт[en], загострені черевики «як у The Beatles»[en] і сонцезахисні окуляри, які він не знімав ні вдень ні вночі. Лондонський репортер так описав Ділана: «Волосся, яке може зігнути зубці гребінця. Кричуща сорочка, яка здатна затьмарити неонові вогні Лестер-сквер[en]. Він виглядає як недогодований какаду»[78]. У цей же період Ділан почав вступати в полеміку з інтерв'юерами. Так, під час участі у ток-шоу Леса Крейна[en] він різко відповів на запитання ведучого про запланований кінопроект, заявивши що це буде ковбойський фільм жахів. Після уточнення, чи він гратиме ковбоя, Ділан парирував: «Ні, я гратиму свою матір»[79].

Випущений наприкінці березня 1965 року альбом Bringing It All Back Home став ще одним кроком Ділана в напрямку нового звучання[80], продемонструвавши перші записи музиканта з електричними інструментами. Дебютний сингл платівки — «Subterranean Homesick Blues[en]» — багато в чому завдячував пісні «Too Much Monkey Business» Чака Беррі[81], його текст являв собою вільно асоційовані образи і був охарактеризований як омажизм поезії бітників і як попередник репу та хіп-хопу[82]. На пісню був знятий відеокліп (один з перших у своєму роді), який являв собою перший уривок з фільму Донна Алана Пеннебейкера «Не дивись назад»[en] — Сінема веріте[en] про подорож Ділана по Великій Британії 1965 року[83]. Замість імітації співу, Ділан показував таблички з ключовими словами тексту, які кидав на землю в міру звучання пісні. За словами Пеннебейкера, цю ідею запропонував сам Ділан, згодом її спародіювали в багатьох музичних кліпах і телевізійній рекламі[84].

Другий бік платівки містив чотири довгі пісні, на яких Ділан акомпанував собі на акустичній гітарі та губній гармоніці[85]. Композиція «Mr. Tambourine Man» стала однією з найвідоміших пісень Ділана, після того як гурт The the byrds записав її електричний варіант, який досягнув верхніх рядків чартів США і Великої Британії[86][87]. У свою чергу, «It's All Over Now, Baby Blue[en]» та «It's Alright, Ma (I'm Only Bleeding)[en]» визнано ще двома важливими композиціями музиканта[85][88].

1965 року, виступаючи на Ньюпортському фолк-фестивалі[en], Ділан, бувши гедлайнером, відіграв концертний сет на електрогітарі — вперше, з часів середньої школи. Разом з ним виступав гурт професійних музикантів, включно з Майклом Блумфілдом на гітарі і Елом Купером на органі[89]. Ділан вже виступав у Ньюпорті в 1963 і 1964 роках, але цього разу оплески супроводжувалися незадоволеним гулом, тож музикант вирішив покинути сцену після трьох пісень. За однією з версій, гул було чути з боку шанувальників фолк-музики, які були обурені несподіваною появою Ділана з електрогітарою. За словами Маррея Лернера[en], який займався зйомкою виступу, він був «абсолютно впевнений, що вони освистували Ділана за електричне звучання»[90]. Згідно з іншою версією, частина публіки була засмучена поганим звуком і коротким сет-листом музиканта. Купер, а також один з організаторів фестивалю, підтримали цю думку, останній наголосив, що незадоволені вигуки були реакцією на заяву ведучого про те, що часу вистачить тільки на короткий концерт музиканта[ком. 13][92][93].

Втім, виступ Ділана викликав ворожу реакцію з боку фолк-спільноти[94][ком. 14]. У вересневому випуску журналу Sing Out![en] Юен Маккол писав: «Наші традиційні пісні і балади — це творіння надзвичайно талановитих артистів, що працюють в дисциплінах, сформованих з плином часу… „А як щодо Боббі Ділана?“ кричать обурені підлітки … Тільки абсолютно лояльна аудиторія, виплекана водянистою кашею поп-музики, могла купитись на таку другосортну нісенітницю»[96]. Втім, згодом експерти сходилися на думці, що «попри незадоволеність, а часом навіть гнів любителів фолк-музики», музикант завоював більше прихильників, ніж втратив[97]. 29 липня, через чотири дні після Ньюпортського фестивалю, Ділан повернувся в нью-йоркську студію, записавши пісню «Positively 4th Street[en]». Текст пісні містив образи помсти і параної[98], пізніше він був інтерпретований як досить різкий випад музиканта в бік своїх колишніх колег з фолк-руху — друзів, яких він знав по клубах заходу 4-ї вулиці Манхеттена[en][99].

У липні 1965 року сингл «Like a Rolling Stone» досягнув 2-го і 4-го рядків у чартах відповідно США і Великої Британії. За шість хвилин пісня змінила уявлення про звичний поп-сингл. Брюс Спрінгстін на церемонії прийняття Ділана до Зали слави рок-н-ролу, заявив: «вона звучала так, як ніби хтось відчинив двері в твій розум…»[ком. 15]. У 2004 і 2011 роках журнал Rolling Stone назвав «Like A Rolling Stone» «найкращою піснею всіх часів»[101][102]. Композиція відкривала шостий альбом Ділана, Highway 61 Revisited, названий на честь дороги, яка привела Ділана з Міннесоти в музичний епіцентр Нового Орлеана[103]. Інші пісні альбому продовжували музичний настрій хіт-синглу, чому сприяли блюзова гітара Майкла Блумфілда і рок-н-рольний орган Ела Купера. Єдиним винятком була заключна композиція «Desolation Row» — мелодія якої побудована на звуці акустичної гітари і лаконічного басу[ком. 16]. У її тексті Ділан посилався на відомих персонажів Західної культури, а також на біблійні та історичні події. Рок-музикант Енді Гілл так описав цю пісню: «епопея з 11-ти хвилин ентропії, яка набуває форми феллінієвського параду гротеску, з величезною кількістю знаменитих персонажів: історичних (Ейнштейн, Нерон), біблійних (Ной, Каїн та Авель), вигаданих (Офелія, Ромео, Попелюшка), літературних (Т. С. Еліот і Езра Паунд), і навіть тих, що не вписуються в жодну з цих категорій, таких як, Доктор Мерзота і його підозріла медсестричка»[105].

Для просування альбому Ділан організував два виступи в США, разом з Елом Купером і Гарві Бруксом[en], які були музикантами його студійної команди, а також Роббі Робертсоном і Левоном Гелмом[en], колишніми учасниками гурту Ронні Гокінса[en] — The Hawks[106]. Перший концерт відбувся 28 серпня на тенісному стадіоні Форест-Гіллз, музиканти були приголомшені реакцією аудиторії, яка все ще була незадоволена електричним звуком Ділана. Втім, ставлення до них на наступному концерті, 3 вересня в Голлівуд-Боул[en], було більш привітним[107].

24 вересня в Остіні стартував шестимісячний гастрольний тур Ділана, під час якого він подорожував по містах Північної Америки. Разом з ним вирушили в турне п'ять музикантів з гурту The Hawks, які незабаром сформували колектив під назвою The Band[108]. Попри те, що аудиторія ставала все більш лояльною до нового репертуару музиканта, публіка трохи охолола до його студійних робіт. У зв'язку з цим продюсер Боб Джонстон[en] переконав Ділана спробувати записати щось у Нашвіллі, оточивши його професійними сесійними музикантами[ком. 17]. У лютому 1966 року на прохання Ділана для участі в сесіях з Нью-Йорка прилетіли Робертсон і Купер[110]. Результатом роботи став подвійний альбом Blonde on Blonde (1966), звучання якого автор описав як «тонкий звук дикої ртуті»[ком. 18]. У свою чергу, Ел Купер назвав цей запис «зіштовхуванням двох культур, яке спричиняє величезний вибух»: музичного світу Нешвілла і світу «типового нью-йоркського хіпстера» Боба Ділана[111].

22 листопада 1965 року Ділан таємно одружився з 25-річною моделлю Сарою Лаундс[en][112]. Робертсон згадує як вранці йому зателефонували і попросили супроводжувати пару до РАЦСу, після чого вони вирушили на прийом організований Елом Гроссманом в готелі «Algonquin». Деякі з друзів Ділана, включаючи Джека Елліотта, казали, що після весілля Ділан категорично заперечував факт одруження[112]. У лютому 1966 року журналістка Нора Ефрон опублікувала цю новину в газеті Нью-Йорк пост під заголовком «Тссс! Боб Ділан одружився»[113].

У травні 1966 року Ділан провів гастрольний тур по містах Австралії і Європи. Кожне шоу складалося з двох частин: спочатку музикант виступав сольно, акомпануючи собі на акустичній гітарі та губній гармоніці, у другій частині до нього приєднувалися The Hawks, з якими він виконував «електричний» матеріал. Цей контраст дратував багатьох фанатів співака, які вигукували насмішки і повільно, презирливо плескали в долоні[114]. Тур завершився бурхливої сутичкою між Діланом і його прихильниками, під час виступу музиканта в манчестерській «Залі вільної торгівлі[en]» — 17 травня 1966 року[115]. Згодом аудіозапис концерту вийшов на збірці The Bootleg Series Vol. 4: Bob Dylan Live 1966, The «Royal Albert Hall» Concert. У розпал вечора один з глядачів, обурений електричним супроводом Ділана, закричав: «Юда!». На що Ділан парирував: «Я тобі не вірю … Ти брехун!», після цього він повернувся до інших музикантів, які почали виконувати фінальну пісню вечора — «Like a Rolling Stone», і наказав їм: «Грати її страшенно голосно!»[116].

За словами очевидців, під час турне 1966 року Ділан був виснажений і поводився «як ніби це були останні гастролі в його житті»[117]. Донн Аланн Пеннебейкер, який знімав документальний матеріал про це турне, згадував, що Ділан «взяв [із собою] багато амфетамінів і бо-зна ще чого»[118]. 1969 року, під час інтерв'ю Джанну Веннеру[en], музикант заявив: «Я гастролював майже п'ять років, це спустошило мене, я загруз в наркотиках, в багатьох речах… просто щоб протриматися, розумієте?»[119][120]. 2011 року виявлено інтерв'ю, яке Роберт Шелтон записав у 1966 році. У ньому Ділан розповідав, що вживав героїн в Нью-Йорку: «Я був абсолютно виснажений деякий час… Я витрачав по 25 доларів на день за дозу…»[121]. Втім, деякі представники преси поставили під сумнів слова музиканта, стверджуючи, що Ділан «розповідав репортерові дику брехню про своє минуле, від перших днів своєї кар'єри»[122][123]. 1984 року, під час бесіди з журналістом Rolling Stone, Ділан і взагалі заявив, що «ніколи не вживав будь-яких видів наркотиків»[124].

Мотоцикл моделі Triumph Tiger 100, на якому потрапив в аварію Боб Ділан

Після повернення Ділана до Нью-Йорка тиск на музиканта тільки зріс. Телевізійна мережа ABC заплатила аванс за трансляцію документального фільму Пеннебейкера про турне і просила надати готову копію матеріалу[125]. Його літературний видавець, Macmillan Publishers, вимагав завершити рукопис роману «Тарантул», а менеджер Альберт Гроссман запланував нові гастролі на другу половину року.

29 липня 1966 року Ділан зазнав аварії на мотоциклі Triumph Tiger 100[en] (об'ємом 500 куб. см) біля свого будинку у Вудстоку. Хоча музикант ніколи не розкривав тяжкість отриманих травм, під час одного з інтерв'ю він зізнався, що зламав кілька шийних хребців[126]. Обставини аварії залишилися таємницею, оскільки туди не викликали швидку допомогу і Ділан не був госпіталізований[126][127]. Згодом біографи Ділана відзначали, що цей інцидент дав змогу музикантові сховатися від нагромадженого навколо нього тиску і піти в тінь[126][128]. Ділан підтвердив цю версію у своїй автобіографії: «Я потрапив у мотоциклетну аварію, покалічився, але одужав. А по правді сказати — мені хотілося вискочити з цих щурячих перегонів»[129]. Музикант відсторонився від публічних заходів — за винятком кількох концертних виступів, а також не здійснював турне протягом восьми років[130].

Як тільки музикант оговтався від аварії і зміг відновити творчу діяльність, він почав редагувати документальний фільм Пеннебейкера про свої гастролі. Керівництво ABC побачило грубий монтаж фільму, однак забракувало його, заявивши, що стрічку не зрозуміє широка аудиторія[131]. Згодом фільм вийшов під назвою «З'їж документ[en]» на бутлегових копіях і його продемонстрували на кількох кінофестивалях[132]. У 1967 році він почав записувати матеріал разом з The Hawks у себе вдома (в т. н. «Червоній кімнаті»), після чого робота продовжилася в підвалі котеджу The Hawks (прозваного — «Big Pink»[en]; в якому була невелика студія), розташованого неподалік[133]. Ці пісні, спочатку зібрані як демозаписи для інших артистів, згодом стали хітами в репертуарі таких виконавців, як: Джулі Дрісколл і Brian Auger and the Trinity[en] («This Wheel's on Fire»), The Byrds («You Ain't Goin' Nowhere[en]», «Nothing Was Delivered») і Manfred Mann («Mighty Quinn»). 1975 року лейбл Columbia Records випустив вибрані записи цих сесій на альбомі The Basement Tapes. Протягом наступних десятиліть більше пісень, записаних Діланом і The Hawks на тих сесіях, з'явилися у вигляді самопальних бутлегі, проте, у 1990 році їх вирішили випустити на офіційній основі — п'ятидискове видання містило 107 пісень, а також альтернативні дублі композицій[134]. Через кілька місяців після сесій The Hawks записали альбом Music from Big Pink, використавши матеріал пісень, написаних у підвалі «Big Pink», і змінили назву на The Band, тим самим розпочавши свій власний творчий шлях[135].

У жовтні 1967 року Ділан повернувся до Нешвілла, де пробув до листопада[136]. Після дев'ятнадцятимісячної перерви музикант приступив до студійної роботи, під час якої йому акомпанували: Чарлі Маккой[en] (бас), Кенні Баттрі[en] (ударні) та Піт Дрейк[en] (сталева гітара). Підсумком сесій став альбом John Wesley Harding — медитативна робота музиканта, що містить короткі пісні засновані на сюжетах Американського Заходу і Біблії. Лаконічна композиційна структура і мінімалістичний набір студійної апаратури, разом з текстами, які серйозно розглядають иудохристианську традицію, різко контрастували не лише з минулою творчістю Ділана, але й загалом з «психоделічним чадом» 1960-х[137]. Одним з найвідоміших творів платівки була пісня «All Along the Watchtower», написана за мотивом книги Ісаї (21:5-9). Згодом її переспівав Джимі Гендрікс, чию версію сам Ділан визнав «канонічною»[20]. 3 жовтня 1967 року помер Вуді Гатрі. Ділан узяв участь у концерті його пам'яті, який відбувся в Карнегі-хол, вперше за 20 місяців виступивши разом з гуртом The Band[138].

Наступна платівка Ділана, Nashville Skyline (1969), була записана в жанрі мейнстримового кантрі. У роботі над ній взяли участь сесійні музиканти з Нешвілла, сам Ділан продемонстрував ширший вокальний діапазон[139]. На думку низки ЗМІ[140], голос Ділана на цій платівці звучав м'якше порівняно з попередніми альбомами виконавця, так оглядач журналу Variety зазначав: «Ділан виразно займається тим, що можна назвати співом. Якимось чином йому вдалося додати ще одну октаву у свій діапазон»[141]. На підтримку платівки вийшов хіт-сингл — «Lay Lady Lay». Крім того, Ділан записав серію дуетів з Джонні Кешом, однак на альбом потрапила тільки одна спільна пісня «Girl from the North Country»[142][143].

У травні 1969 року Ділан взяв участь у першому епізоді вар'єте-шоу Джонні Кеша, де виконав три пісні: «Girl from the North Country[en]» (разом з Кешем), а також «Living the Blues» і «I Threw It All Away[en]» (сольно)[144]. Влітку того ж року музиканта запросили на фестиваль Вудсток, однак він віддав перевагу іншому заходу — фестивалю Isle of Wight, виступ на якому відбувся 31 серпня в супроводі гурту The Band[145].

1970-ті

Ділан почав 1970-ті роки з випуску подвійного альбому Self Portrait, до якого увійшли композиції інших музикантів, інструментальні треки, а також чотири пісні, які він виконав разом з гуртом The Band на фестивалі Isle of Wight. Згодом Ділан заявляв, що посередній вміст Self Portrait був відповіддю для тих, хто все ще вважав його «голосом покоління» і хто сподівався на його повернення до контркультурного руху 1960-х, від якого музикант відійшов після John Wesley Harding[146]. Хоча лонгплей дістався найвищої сходинки чарту Великої Британії, але отримав низькі оцінки від музичної преси[147]. Багато представників ЗМІ критикували запис, так Грейл Маркус з Rolling Stone почав свою статтю словами «Що це за лайно?»[148][149], йому вторив Дейв Марш, який назвав його «самим провальним з подвійних альбомів, випущених провідними співаками»[150]. В жовтні 1970 року вийшов альбом New Morning, який розцінили як повернення Ділана до колишньої форми[151] — наприклад, рецензія журналу Rolling Stone вийшла під заголовком «Боб Ділан знову з нами!»[152]. Платівка містила пісню «Day of the Locusts», у якій музикант саркастично прокоментував отримання почесного ступеня від Принстонського університету (9 червня 1970 року)[153]. Низку композицій («New Morning», «Father of Night» і «Three Angels») написано для театральної постановки «Scratch» (музичної версії п'єси «The Devil and Daniel Webster») на прохання драматурга Арчибальда Макліша, проте проект так і не був реалізований. У листопаді 1968 року Ділан і Джордж Харрісон склали пісню «i'd Have You Anytime[en]»[154]; 1970 року вона увійшла в потрійний соло-альбом Гаррісона All Things Must Pass, разом з ще однією композицією за авторством Ділана — «If Not for You[en]». У 1971 році Ділан взяв участь в організованому Гаррісоном Гонцерті для Бангладешу — що стало сюрпризом для глядачів, оскільки про це не було оголошено заздалегідь, згодом низка ЗМІ відзначили, що живі виступи музиканта стали рідкістю[155].

З 16 по 19 березні 1971 року Ділан зарезервував на три дні студію Blue Rock, невелике приміщення в Гринвіч-Віллидж, для спільної роботи з Леоном Расселом. Під час цих сесій записано пісню «Watching the River Flow», а також нову версія композиції «When I Paint My Masterpiece»[156]. 4 листопада 1971 року Ділан записав пісню «George Jackson», яку випустив через тиждень. Для багатьох зміст синглу став несподіванкою, оскільки музикант знову повернувся до тематики протесту, присвятивши його вбивству активіста Чорних пантер Джорджа Джексона[en] у в'язниці Сан-Квентін[157]. У вересні 1972 року Ділан взяв участь у записі платівки Стіва Гудмана[en] Somebody Else's Troubles, де зіграв на фортепіано під псевдонімом Роберт Милквуд Томас (посилання на п'єсу «Under Milk Wood»[en] поета Ділана Томаса і його власне попереднє ім'я)[158].

У 1972 році Ділан став композитором фільму Сема Пекінпи[en] «Пет Герретт і Біллі Кід[en]», написавши для нього музику і кілька нових пісень, згодом випущених окремої звуковою доріжкою — Pat Garrett & Billy the Kid. Крім цього, Ділан зіграв невелику роль бандита на ім'я Еліас, засновану на реальному історичному персонажеві[ком. 19]. Попри те, що фільм провалився в прокаті, пісня «Knockin’ on Heaven's Door», яка звучить у ньому, з часом стала одним з творів Ділана, на які написано найбільше каверів[160][161]. Того ж року Ділан взяв участь у протесті проти депортації Джона Леннона і Йоко Оно, які були засуджені за зберігання марихуани, надіславши листа на адресу Імміграційну службу США[en] зі словами: «Хай живуть Джон і Йоко. Нехай вони залишаться тут живуть і дихають. У країні повно вільного місця. Нехай Джон і Йоко залишаться!»[162].

Боб Ділан і гурт The Band виступають у Чикаго під час спільного турне, 1974 рік

1973 рік Ділан розпочав, уклавши новий контракт з лейблом Девіда Геффена[en] Asylum Records, після того як закінчився строк його угоди з Columbia[ком. 20]. Співпраця Ділана з лейблом розпочалася випуском альбому Planet Waves, записаного з гуртом The Band з розрахунком на наступні гастролі. Лонгплей включав дві версії пісні «Forever Young», яка стала однією з найпопулярніших композицій музиканта[163]. За словами біографа Клінтона Гейліна, пісня виокремлювала «щось піднесене і проникливе, коли в Ділані говорить батько»[164], музикант підтверджував цю версію: «Я написав її думаючи про одного зі своїх синів, намагаючись не бути занадто сентиментальним». Письменник Говард Саунс конкретизував, що пісня присвячена Джейкобу Ділану[165].

Одночасно на лейблі Columbia Records вийшов альбом Dylan — колекція записаного музикантом в студії матеріалу (майже повністю складається з кавер-версій). Багато хто розцінив цей реліз як помсту з боку студії за підписання контракту з фірмою-конкурентом[166]. У 1973 році музикант опублікував «Writings and Drawings»[en] — колекцію текстів і малюнків, які написав між 1961 і 1971 роками. Збірка містила близько 60 пісень, що не входять у жоден з його альбомів. У січні 1974 року Ділан повернувся на сцену, вирушивши в перше за сім років турне; у супроводі The Band він відіграв 40 концертів у Північній Америці. За підсумками гастролей вийшов подвійний концертний альбом Before the Flood. За словами Клайва Девіса[en], успіхи Ділана на новому лейблі спонукали керівництво Columbia відправити йому лист, у якому повідомлялося, що вони «не пошкодують нічого, щоб повернути його у свої ряди»[167]. У свою чергу, сам Ділан був роздратований політикою Asylum, оскільки попри ажіотаж навколо його гастролей (залишилися незадоволеними мільйони запитів на квитки), Геффен продав лише 700 тис. копій Planet Waves[167]. У підсумку Ділан вирішив повернутися в Columbia, які незабаром перевидали два його альбоми, випущених раніше на Asylum.

Після завершення гастролей Ділан і його дружина почали віддалятися один від одного. Він заповнив маленький червоний записничок серією пісень про стосунки і розставання, які стали основою альбому Blood on the Tracks записаного у вересні 1974 року. Проте, в процесі підготовки до випуску Ділан вирішив переробити половину пісень, перезаписавши їх на студії Sound 80[en] у Міннеаполісі, запросивши в помічники свого брата Девіда Ціммермана. Виданий на початку 1975 року Blood on the Tracks отримав змішані відгуки від профільної преси. Так, Нік Кент[en] з NME поскаржився: «акомпанемент часто настільки поганий, що нагадує репетиційні записи»[168]. У свою чергу, рецензент Rolling Stone Джон Ландау[en] зазначив, що «запис зроблено з типовою неохайністю»[168]. Однак, з часом критики визнали альбом одним з найбільших досягнень Ділана. Оглядач інформаційного порталу Salon Білл Вайман назвав Blood on the Tracks: «єдиним бездоганним альбомом [музиканта] і найкращим з тих, які він сам спродюсував; усі пісні побудовані з педантичною точністю. Це його найдушевніший і найсумніший альбом, і, здається, озираючись назад, [пісні] досягли найбільшої рівноваги балансу між всюдисущою логореєю середини 1960-х і свідомою концептуальною простотою післяаварійного періоду після»[169]. Романіст Рік Муді[en] охарактеризував альбом «найчеснішою розповіддю про кохання від початку і до кінця, з-поміж колись записаних на магнітну стрічку»[170].

У середині того ж року Ділан написав баладу про боксера Рубіна Картера[en] на прізвисько «Ураган», несправедливо засудженого за потрійне вбивство в 1966 році. Відвідини Картера у в'язниці надихнули музиканта написати пісню «Hurricane[en]», у якій він висував версію про невинність спортсмена. Попри великий хронометраж — понад вісім хвилин — пісня вийшла як сингл, досягнувши 33-го місця в чарті Billboard. Згодом Ділан виконував її на кожному концерті свого наступного турне — Rolling Thunder Revue[en][ком. 21][172]. Під час цих гастролей разом з Діланом виступили понад 100 музикантів пов'язаних з фолк-сценою Грінвіч-Вілліджа, зокрема: Ті Боун Бернетт[en], Джек Елліотт, Джоні Мітчелл[173][174], Девід Менсфілд[en], Роджер Макгінн[en], Мік Ронсон[en], Джоан Баез, а також Скарлет Рівера[en], з якою музикант познайомився гуляючи по вулиці і помітивши скрипковий футляр у неї за спиною[175]. Трупу супроводжував поет Аллен Гінзберг, відповідальний за постановку сценічних номерів для документального фільму, який знімав Ділан. Сценарій кінострічки мав написати молодий драматург Сем Шепард, але в підсумку він супроводжував турне як неофіційний літописець[176].

Боб Ділан і Аллен Гінзберг під час турне Rolling Thunder Revue, 1975 рік

Наступний студійний альбом Ділана — Desire, опублікований в перерві між двома частинами Rolling Thunder Revue, демонстрував розповідний стиль, близький до тревелогу, що було пов'язано з впливом співавтора музиканта — драматурга Жака Леві[en][177][178]. Лонгплей став хітом по обидва боки Атлантики, отримавши схвальні відгуки преси (наприклад, редакція NME назвала його «Альбомом року») і вважається, поряд з попереднім диском, найуспішнішою платівкою Ділана 1970-х[179]. Другу половину турне задокументовано в концертному альбомі Hard Rain (а також в однойменному телевізійному фільмі), який музична преса прийняла прохолодно. У свою чергу, записи першої половини турне, що отримала високі оцінки критиків, опубліковано лише 2002 року, як частину компіляції The Bootleg Series Vol. 5: Bob Dylan Live 1975, The Rolling Thunder Revue[en][180]. Турне 1975 року стало основою для чотиригодинного фільму Ділана «Ренальдо і Клара»[en] — документальної стрічки, що містить концертні виступи, інтерв'ю і роздуми музиканта про свої пісні та життя. Випущений 1978 року фільм отримав погані, часто розгромні відгуки[181][182]. Пізніше того ж року вийшла скорочена, двогодинна версія фільму, яка містила переважно концертні зйомки[183].

У листопаді 1976 року Ділан з'явився на прощальному концерті гурту The Band. Гостями цього шоу стали такі артисти, як Мадді Вотерс, Ван Моррісон[en] і Ніл Янг. Захід, організований у бальній залі Winterland у Сан-Франциско, відзняв режисер Мартін Скорсезе. Цей документальний фільм, який вийшов під назвою «Останній вальс[en]», містив половину виступу Ділана[184]. Того самого року Ділан написав пісню «Sign Language», яку виконав разом з Еріком Клептоном на його платівці No Reason to Cry[185].

Ділан виступає на стадіоні футбольного клубу Феєнорд, Роттердам, 23 червня 1978 року

У 1978 році Ділан організував світове турне тривалістю понад рік, у ході якого відіграв 114 концертів для аудиторії понад два мільйони осіб — у Японії, на Далекому Сході, в Європі та США. Спеціально для гастролей він зібрав новий ансамбль з восьми музикантів і трьох бек-вокалістів. Лютневі концерти в Токіо були записані на аудіо і вийшли як подвійний альбом наживо Bob Dylan at Budokan[186], який отримав неоднозначні оцінки. Так, критик Роберт Крістгау дав йому посередній рейтинг З+, а також написав досить глумливу рецензію[187], тоді як журналістка Rolling Stone en[en], навпаки похвалила музиканта, зазначивши, що: «Ці нові концертні версії старих пісень дають відчуття звільнення Боба Ділана від оригіналів»[188]. У вересні 1978 року почалась американська частина гастролей, звук і візуальну складову якої ЗМІ описали як «Las Vegas Tour»[189]. За підсумками турне Ділан заробив 20 мільйонів доларів. В інтерв'ю Лос-Анджелес Таймс музикант зізнався, що у нього були борги і він пройшов через чорну смугу у своєму житті — «останні кілька років були жахливими. Я вклав багато грошей у фільм, побудував великий будинок… а розлучення в Каліфорнії коштує дуже дорого»[186].

З квітня по травень 1978 року Ділан працював у студії Rundown Studios (Санта-Моніка, Каліфорнія), з тими самими музикантами і співаками, які взяли участь у турне. За підсумками сесій записано альбом Street Legal[190], який мав низькі продажі і став першим студійним лонгплеем музиканта за 14 років, що не потрапив до Top-10 чарту Billboard[191]. Біограф Майкл Грей так описав платівку: «після „Blood On The Tracks“ це, можливо, найкращий запис Ділана у 1970-х: це фундаментальний альбом, який документує ключовий період в особистому житті Ділана»[192]. Проте, деякі журналісти розкритикували альбом за «похмуру і подавлену» атмосферу[191], а також за поганий звук і невдале зведення (приписуване студійним методам Ділана), через які губилися інструментальні деталі запису. Цю проблему частково вирішило перевидання платівки 1999 року на CD, що містить якіснішу версію оригінального матеріалу[193].

Наприкінці 1970-х років Ділан прийняв нову віру — євангельське християнство[194][195], пройшовши тримісячний курс паломництва в Асоціації церков «Виноградник»[en][196][197]; і випустивши альбом на тему християнства в жанрі госпел. Slow Train Coming (1979) був записаний разом з Марком Нопфлером з Dire Straits, який акомпанував Ділану на гітарі, і спродюсований ветераном Ритм-енд-блюзу Джеррі Векслером[en]. За словами Векслера, Ділан намагався євангелізувати його під час запису, розповідаючи продюсеру про свою віру, однак той заспокоїв музиканта: «Боб, ти маєш справу з 62-річним єврейським атеїстом. Давай просто запишемо альбом»[198]. Платівка дісталася 3-го місця хіт-параду Billboard, 1980 року одна з її пісень — «Gotta Serve Somebody» — здобула «нагороду Греммі» в категорії «Найкраще чоловіче вокальне рок-виконання». Випущений через рік другий «християнський» альбом Ділана, Saved, також «пронизаний євангельськими мотивами», однак, на відміну від хітового попередника, він отримав змішані відгуки преси. Біограф Майкл Грей описав його: «як найбільш близький до поняття „наступний альбом“ з коли-небудь записаних Діланом, „Slow Train Coming II“, але гірше [оригінал]»[199]. Під час гастролей, організованих на підтримку цих платівок, Ділан не виконував своїх старих світських творів, а натомість розмірковував про свою віру, звертаючись до публіки зі сцени[200]:

« Багато років тому... казали, що я пророк. Я відповідав їм: «Ні, я не пророк», - на що вони вигукували, - «Безсумнівно, ти пророк». Я пояснював: «Ні, це не я». [Раніше] вони переконували мене в тому, що я був пророком. Тепер же я виходжу [на сцену] і кажу, Ісус Христос - це відповідь. [На що] вони заявляють: «Боб Ділан - не пророк». Вони просто не можуть прийняти цього.
«

Захопленість Ділана християнством виявилося незрозумілою деяким його фанатам і колегам по музичній сцені[201]. Так, незадовго до свого вбивства Джон Леннон записав пісню «Serve Yourself» у відповідь на «Gotta Serve Somebody»[202]. Втім, у статті 1981 року публіцист Нью-Йорк Таймс Стівен Голден[en] так писав про Ділана: «Ні вік (зараз йому 40 років), ні його широко розголошене звернення до народженого згори християнства не змінили його, по суті, іконоборчий характер»[203].

1980-ті

Боб Ділан на концерті в Торонто, 18 квітня 1980 року

Наприкінці 1980 року Ділан організував коротку серію концертів під назвою A Musical Retrospective, де знову почав виконувати свій репертуар 1960-х років. Крім того, в 1981 році вийшов альбом Shot of Love, записаний в період між березнем і травнем, який крім пісень християнської тематики містив перші композиції на світські теми за понад два роки. Деякі критики порівнювали одну з найвідоміших пісень платівки — «Every Grain of Sand» — з поезією Вільяма Блейка[204].

У 1980-х роках ставлення до записів Ділана варіювалося від шанобливих відгуків — Infidels (1983) до різкої критики Down in the Groove (1988). Майкл Грей розкритикував альбоми музиканта, записані в 1980-х, за недбале продюсування і нехтування найкращими піснями[205]. Наприклад, під час роботи над платівкою Infidels, у якій знову брав участь Марк Нопфлер, цього разу як гітарист і продюсер, було записано кілька потенційних шлягерів, однак Ділан вирішив не включати їх в альбом. Серед забракованих пісень були: «Blind Willie McTell[en]», присвячена покійному блюз-музиканту[en] і роздумів про афро-американську історію[en][206], «Foot of Pride» і «Lord Protect My Child[en]». Згодом всі вони увійшли в збірку The Bootleg Series Volumes 1–3 (Rare & Unreleased) 1961–1991[207].

У період з липня 1984 року по березень 1985 року Ділан записав Empire Burlesque[208]. Мікшувати альбом найняли Артура Бейкера[en], відомого завдяки співпраці з такими артистами, як Брюс Спрінгстін і Сінді Лопер. Згодом Бейкер зізнавався, що відчував — його запросили, щоб зробити звучання Ділана «трохи більш сучасним»[208]. Преса зустріла платівку з прохолодою, журнал Time назвав її «записом виживання і пробною спробою тріумфу». І вона не потрапила навіть в Top-30 чарту Billboard[209].

У 1985 році Ділан взяв участь у записі пісні «We Are the World» — благодійного синглу ансамблю USA for Africa. Крім того, він приєднався до руху Артисти об'єднані проти апартеїду[en], заспівавши разом з групою відомих музикантів пісню «Sun City[en]»[210]. 13 липня 1985 року Ділан взяв участь у концерті Live Aid на стадіоні JFK[en] у Філадельфії — заході, що став своєрідною кульмінацією подій присвячених голоду в Ефіопії. За участю Кіта Річардса і Ронні Вуда з The Rolling Stones, музикант осучаснену версію «Hollis Brown», балади про сільську бідність, після чого звернувся до аудиторії концерту, яка перевищувала мільярд осіб: «Я сподіваюся, що частина грошей… можливо вони можуть взяти їх небагато, можливо… один — два мільйони, можливо… і використати їх для оплати іпотечних кредитів деяких тутешніх господарств і фермерів, які заборгували банкам»[211]. Музиканта широко розкритикували за ці слова, вважаючи їх недоречними. Проте, вони надихнули його колегу, Віллі Нельсона, на організацію серії заходів Farm Aid[en] з метою допомоги американським фермерам—боржникам[212].

У квітні 1986 року Ділан поекспериментував з жанром реп, заспівавши у вступному куплеті пісні «Street Rock» платівки Кертіса Блоу[en] Kingdom Blow[213]. У липні 1986 року вийшов наступний студійний альбом музиканта — Knocked Out Loaded. Крім двох сольних композицій Ділана він містив три кавер-версії пісень Джуніора Паркера, Кріса Кристофферсона, а також євангельського гімну «Precious Memories[en]») і три дуети (з Томом Петті, Семом Шепардом і Керол Баєр-Сейджер[en]). Один з рецензентів зазначив, що «запис має занадто багато розгалужень, щоб постійно захоплювати, і деякі з цих розгалужень звертають з головної дороги, і безсумнівно, закінчуються глухим кутом. Такі нерівні записи бували в Ділана і до 1986 року, але вони не розчаровували до такої міри»[214]. З часів The Freewheelin' (1963) це був перший альбом Ділана, який не потрапив у Top-50 чарту Bilboard[215]. Згодом, деякі критики назвали 11-хвилинний епік «Brownsville Girl», складений у співавторстві з Семом Шепардом, творінням генія[216].

У 1986 і 1987 роках Ділан гастролював з гуртом Tom Petty and the Heartbreakers, на кожному концерті виконуючи кілька пісень разом з їхнім фронтменом — Томом Петті. Крім цього, у 1987 році він організував серію концертів з колективом Grateful Dead, випустивши на основі записаного матеріалу альбом наживо Dylan & the Dead. Лонгплей отримав низькі оцінки музичної преси, так Стівен Томас Ерлвайн з AllMusic назвав його: «цілком можливо, найгіршим альбомом Боба Ділана або Grateful Dead [або їх обох]»[217]. У 1988 році музикант став ініціатором проекту отримав неофіційну назву «Нескінченний тур[en]». Турне стартувало 7 червня 1988 року виступом Ділана зі своїм концертним гуртом за участю Джорджа Едварда Сміта[en]. Протягом наступних 20 років Ділан продовжував гастролювати з цією невеликою командою музикантів[218].

Боб Ділан на концерті в Барселоні, 1984 рік

1987 року Ділан знявся у фільмі Річарда Марканда[en] під назвою «Вогняні серця»[en], в якому зіграв Біллі Паркера, колишню рок-зірку, що став фермером, чия молода коханка (Фіона[en]) залишає його заради талановитого cинт-поп-музиканта, чию роль виконав Руперт Еверетт[219]. Спеціально для саундтрека фільму Ділан написав дві нові пісні: «Night After Night» і «I Had a Dream About You, Baby», а також записав кавер-версію «The Usual» Джона Гаятта[en]. Фільм вийшов уже після смерті режисера, він зазнав нищівної критики і провалився в прокаті[220]. У січні 1988 року Ділана прийняли до Зали слави рок-н-ролу, урочисту промову виголосив музикант Брюс Спрінгстін[221][222]:

«

Я вперше почув Боба Ділана, коли ми з мамою слухали радіо WMCA[en] в її автомобілі, мене немов блискавкою вразило, це звучало так, ніби хтось відчинив двері в твій розум … Як Елвіс звільняв твоє тіло, так Ділан звільняв твою свідомість, і демонстрував нам, що, хоча музика була фізичною, це не означало, що вона була анти-інтелектуальною. У нього були уява і талант, щоб написати поп-пісню яка вміщала в собі цілий світ. Він винайшов нову концепцію звучання поп-співака, подолав кордони, за які могла вийти музичний запис, і одразу змінив обличчя рок-н-ролу.

«

Випущений у травні 1988 року Down in the Groove продавався ще гірше, ніж попередній альбом музиканта[223]. На думку біографа Майкла Грея: «Сама назва підривала будь-який натяк на те, що всередині могла бути надихаюча робота. Цей диск ще більше знецінив тезу, що новий альбом Ділана — це щось значуще»[224]. Втім, через кілька місяців провал цієї платівки затьмарив успіх проекту Traveling Wilburys. Ділан був одним із співзасновників цього супергурту, разом з Джорджем Гаррісоном, Джеффом Лінном, Роєм Орбисоном і Томом Петті. Наприкінці 1988 року їхній мультиплатиновий дебютний альбом Traveling Wilburys Vol. 1 досягнув 3-го місця в хіт-параді Billboard[223]. Музична преса високо оцінила цей лонгплей, критики хвалили індивідуальний внесок Діланом і описували його пісні (він склав 3, а також був співавтором ще 1), як найбільш доступні за довгі роки[225]. Попри смерть Орбісона у грудні 1988 року, четверо музикантів, що залишились, записали ще один альбом травні 1990 року під назвою Traveling Wilburys Vol. 3[226].

Ділан завершив десятиліття на високій ноті — спродюсований Деніелом Лануа[en] альбом Oh Mercy повернув музиканту прихильність критиків. Майкл Грей описав запис словами: «Уважно написана, вокально-самобутня, музично-тепла і безкомпромісно-професійна, ця цілісна робота найбільш близька до звання найкращого альбому Боба Ділана 1980-х»[224][227]. Балада про втрачене кохання «Most of the Time», що згодом стала однією з центральних музичних тем фільму «Фанатик[en]», а композицію «What Was It You Wanted?» преса інтерпретувла як катехізис музиканта — іронічне висловлювання стосовно очікувань від нього критиків і шанувальників[228]. У свою чергу, деякі рецензенти розцінили релігійні образи пісні «Ring Them Bells», як ще одне підтвердження глибокої віри музиканта[ком. 22].

1990-ті

Ділан почав десятиліття випуском платівки Under the Red Sky, в тематичному плані повністю протилежної «серйозній» атмосфері Oh Mercy. Альбом містив кілька нехитрих пісень, зокрема «Under the Red Sky» і «Wiggle Wiggle», і присвячувався «Gabby Goo Goo» — прізвисько дочки Ділана і Керолін Денніс[en] (другої дружини музиканта), Дезайрі Габріеллі Денніс-Ділан, якій виповнилося чотири роки[230]. Серед запрошених музикантів, які взяли участь в роботі над платівкою, були: Джордж Гаррісон, Слеш, Девід Кросбі[en], Брюс Горнсбі[en], Стіві Рей Вон і Елтон Джон. Попри зірковий склад, преса холодно зустріла запис і він мав низькі продажі[231].

1991 року Ділан став лауреатом премії «Греммі» за «Життєві досягненн